Головна Інтерв'ю Людмила Міляєва: “Для мене Потелич – дітище мого життя”

Людмила Міляєва: “Для мене Потелич – дітище мого життя”

432
0

Є в Україні такі люди, без кропіткої мистецької праці яких, розуму і душі, святиня Потелича не отримала б статусу унікального пам`ятника українського монументального живопису ХVІІ століття. Саме вони своїми монографіями, науковими дослідженнями, етнографічними спостереженнями допомогли зрозуміти своїм сучасникам і нам, якою справді унікальною пам`яткою є храм Святого Духа. Завдячуємо відомим дослідникам Є. Горницькому, В. Січинському, С. Драгану, А. Лушпинському, П. Юрченкові, Г. Логвину, які залишили цікаві матеріали різних часів про храм. Та жоден з дослідників до 1939 року не звернув уваги на стінопис потелицького храму.

Але серед них була людина, якій хочеться подякувати найбільше, вклонитися низенько, — автор монументальної книги «Стінопис Потелича», завдяки якій світ пізнав нашу святиню, її унікальність та неповторність.

Зустріч з цією неординарною людиною – мрія мого життя. Саме так, цю мрію я виношувала понад десять років. І от саме цього року в листопаді, напередодні 88-ї річниці з дня народження видатного мистецтвознавця, особливо шанованої для нас, потеличан, людини, я здійснила свою мрію: знайомство із самою Людмилою Семенівною Міляєвою та членами її родини.

Чому ми, потеличани, з такою повагою та шаною говоримо про цю людину? А тому, що саме їй, Людмилі Семенівні, потеличани мають бути вдячні за її титанічну мистецьку працю. Саме із книги Міляєвої «Стінопис Потелича», яка вийшла друком у Києві 1969 року, а в 1971-му у Москві видавництво «Мистецтво» вдруге надрукувало цю книгу і світ дізнався про унікальність розпису святині. Міляєва дослідила, що ще на початку ХVІІ століття, гончарі замовили артілі жовківських майстрів під керівництвом Івана Рутковича розпис стін храму, після чого гончарська церква своїм виглядом могла позмагатись у пишності та урочистості свого вигляду з багатьма храмами цього часу.

Але чи могли ми, сьогоднішні потеличани, передбачити те, що наш храм – унікальна пам`ятка дерев`яної архітектури першої половини ХVІ століття, а її стінопис – найстарший із збережених в Україні ансамблів настінного живопису в дерев`яній архітектурі. І саме про особливості перебування мистецтвознавця в Потеличі, роботи над дослідженням стінопису, спілкування із потеличанами ми і вели розмову із Людмилою Семенівною.

– Людмило Семенівно, що спонукало Вас до вивчення і дослідження стінопису храму Святого Духа?

– У 60-х роках я готувала матеріал своєї кандидатської роботи із мистецтва настінного живопису у Дрогобичі, досліджуючи дерев’яні церкви Вознесіння (1636 р.), св. Юрія (1659 р.), які представляли зразки високої майстерності  минувшини і свідчили про особливу обдарованість народу. І саме в цей час пощастило співпрацювати з Г. М. Логвиним, який опублікував свої статті та окремі фрагменти досліджень церкви Св. Духа в Потеличі. Це викликало у мене особливий інтерес, а ще, коли я приїхала і все це малярське багатство побачила, моєму захопленню не було меж. На одному подиху я робила дослідження, Логвин – знімки, і менше як за рік матеріал для книжки був готовий. Матеріал, зібраний у церкві Святого Духа, став моєю докторською роботою. Я вдячна Богові за те, що привів мене у це славне село. Матеріал був настільки цікавим для мене, що я не могла не скористатись цим багатством і одноразово подарувати це чудо світові. Для мене Потелич – дітище мого життя.

– Чим Вас, мистецтвознавця, вразив стінопис нашого храму? У чому його особливість?

– Стінопис вразив мене своєю унікальністю, різноманіттям сюжетів, оригінальністю малярської техніки, підбором фарб, кольорів. Особливістю стінопису потелицького храму є те, що ті, хто його виконав, вклали душу в цю роботу, старалися передати дух епохи.

– А як Вас прийняли потеличани? Чи пам`ятаєте якісь цікаві моменти Вашого перебування у селі?

– О так, з моїм перебуванням у Потеличі пов’язано багато приємних і не зовсім приємних спогадів. Я, приїхавши до Потелича, зайшла до сільської ради, щоб дізнатися, у кого є ключ від храму, і тут же була затримана дільничним міліціонером за порушення прикордонного режиму і я півдня просиділа в арештантській. Лише після того, коли приїхав начальник застави і я пояснила мету мого приїзду, мене відпустили.

– Кого пам’ятаєте з потеличан?

– Я із вдячності згадую п. Москвитина, який любив розмовляти зі мною. Від цього чоловіка я дізналася багато цікавого з історії Потелича, легенди, перекази. А ще до мене приходив гончар Снігур (імен не пам’ятаю), який показував мені свої руки, а вони були, справді, вдвічі довші від звичайних, і розповів, які глиняні вироби виходять з-під його рук.

– Хто допомагав Вам видати книгу «Стінопис Потелича»?

– Київське видання «Стінопису», ми, працівники музею, я, мої рідні, видавали своїм коштом, збираючи по копійці гроші усіх небайдужих людей, а от Московське видання «Росписи Потелича» мені допоміг видати спонсор, бо книга викликала великий інтерес у мистецьких колах Москви і Петербурга. Хоча, правду кажучи, де подівся весь тираж, я до цього часу не знаю.

– Чи згадуєте Потелич? Чим запам’яталося село, що сподобалось, викликало обурення, невдоволення?

– Так, я дуже часто згадую Ваше село, хоча про Дрогобич у мене менше спогадів, але дрогобичани пам’ятають мене, дзвонять, пишуть, запрошують у гості. Я завжди надіялась, що колись прийде час і потеличан зацікавить історія, пов’язана із виданням, роботою над книжкою. Сьогодні, коли я у віці 88 років, дочекалася цього дня, то дуже тішуся, що можу викласти все це зацікавленій людині, попередити про небезпеки, пов’язані із руйнуванням храму, стінопису. Я надіюся, що потеличани зуміють зберегти святиню, адже, ще є надія на допомогу з боку ЮНЕСКО, але прошу, благаю – не допустіть до роботи над реставрацією храму випадкових людей, а постарайтеся залучити фахівців (і дуже відповідальних), які б вклали у цю роботу свою душу і талант.

— Людмило Степанівно, для нас потеличан, Ви завжди були загадкою, а ваша книжка (єдиний екземляр якої загубився) для мене особисто була нездійсненною мрією. Але я маю тепер цю книжку, бо її (правда російський екземпляр) подарував мене мій учень Григорій Мазурак, а тепер ще із Вашим автографом. Сьогодні я вдячна долі, що дожила до того щасливого, знаменитого для мене дня,
коли маю можливість поспілкуватися з Вами, слухати Ваш приємний голос, мелодійну українську мову.

Розмову вела Надія ПОТОПЛЯК,

вчитель Потелицької ЗОШ.