Існує твердий закон життя: суспільство, як і людина, мусить мати пам’ять. Пам’ять про своє минуле. Воно мусить знати свою історію. Адже без знання історії важко розуміти сучасність. А ще важче будувати майбуття.
ХХ ст. вважається століттям величезних суспільних катастроф-революцій, війн, будівництва нових ідеологій, масових геноцидів, депортацій тощо. Друга світова війна, яка належить до найтрагічніших сторінок історії України, займає провідне місце в цьому переліку.
Страшне слово „війна” увірвалося в життя людей. Затамувавши подих, слухали вони урядове повідомлення про напад фашистської Німеччини. Історію найкривавішої війни людства зафіксовано у наукових працях, архівних і музейних документах, фотографіях, плакатах воєнного і повоєнного часів, у спогадах учасників, а також відтворено у художніх, літературних творах, кіно-стрічках. На честь героїв споруджено пам’ятники та обеліски.
Цікаво та щемливо пройшла зустріч із ветеранами та дітьми війни під символічною назвою «Доки пам’ятаємо — живемо…» в День скорботи і вшанування пам’яті жертв Війни в Україні, організована працівниками Жовківської центральної районної бібліотеки (Наталія Химиця, завідувач відділу обслуговування ЖЦРБ).
Війна залишила страшний слід… Лише на території нашої держави в руїни і згарища було перетворено 714 міст, 28 тисяч сіл. Матеріальні втрати України у Другій світовій війні були величезними — близько двох трильйонів доларів. Людські втрати сягають 13,5 млн. людей. Нелегкою була і доля дітей війни. Сьогодні їх залишилося не так вже багато. Своїми добрими і гіркими споминами поділилися жителі Жовкви — Єва Петрівна Селіверстова, Надія Дмитрівна Матіяш і Марія Стефанівна Орищак.
Кожен раз в цей День ми згадуємо. Згадуємо про тих, хто так і не повернувся з цієї війни. Про тих, хто кров’ю і потом від-стоював нашу перемогу. Про тих, хто першим прийняв на себе цей страшний удар, і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані іншими людьми. Людьми, схожими на нас. Пам’ять — особлива категорія. Вона частенько зраджує нам. А потім знову 22 червня
1941 року, 4:00 ранку, мить … і …
Ніхто не забутий! Ніщо не забуте! Так ми говоримо своїм дітям.
Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства стосовно нас і наших дітей?
Вона є. Залишивши брази, ми навчилися прощати. Прощати і
не ображатися на людство за те, що воно допустило подібний хід розвитку подій. Ми навчилися любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч із нами. Любити життя, а не смерть, ненависть і агресію. Тому ми виграли тоді. Тому перемагаємо зараз. І не дай нам, Боже, забути про це!
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
