Головна Проблема Жовківчани зібралася на віче-реквієм біля «місця побудови пам’ятника» Шевченку

Жовківчани зібралася на віче-реквієм біля «місця побудови пам’ятника» Шевченку

168
0

Українці мають численних духовних поводирів, геніальних полководців, філософів, мислителів, вчених, поетів, митців, національних героїв, визнаних світом геніїв.  Але на небі історичного магістрального шляху української нації найяскравіше сяє немеркнуча зірка національного Пророка, сина православної козацько-гайдамацької родини Григорія Шевченка з Наддніпрянщини та греко-католицької родини Катерини Бойко з Карпат, Великого Кобзаря – Тараса Шевченка.

Саме він, ШЕВЧЕНКО-ПРОРОК, є батьком сучасної української національної ідеї. Саме на основі його творів із кріпака-батрака Яреми сформувалися нова українська людина – месник-революціонер Галайда й сучасна українська нація – «мертві, живі й ненарождені». Саме його – Великого Українця з великим пієтетом вшановують представники інших народів, для яких він викарбував заповітне «Борітеся, поборете…» у своїй, світового значення, поемі «Кавказ». Саме йому вдячні нащадки звели найбільшу кількість монументів, встановлених одній особі у світі – 1384 пам’ятники.  Саме біля цих пам’ятників, встановлених на Україні та по всіх кутках земній кулі, сходяться, об’єднані в єдиний духовний моноліт, мільйони українців, для яких Великий Кобзар є – українським Предтечею, духовним Батьком, моральним Авторитетом, світовим Генієм і національним Пророком.

Щорічно 22 травня уся провідна громадськість збирається, аби вшанувати перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі.

Цієї, не вельми теплої, недільної днини горстка жовківчан, щоб віддати данину пам’яті Пророку. Прикро, що стільки є пам’ятників у цілому світі, а наша старовинна Жовква не удостоїлась звести…

Боляче, що так мало прийшло жителів (а у Жовкві налічується понад 13, 5 тисяч населення), та не усі священнослужителі відгукнулися. Ми не хочемо шанувати своє, а чуже нам миліше…

Як завше, мабуть, незмінно о. Петро Бранець УАПЦ відправив Панахиду, відтак учні Жовківських ЗОШ № 1 та № 2  Орися Гнідець і Таня Гожельник прочитали вірші та поклали вінки. Також присутні послухали звернення Михайла Коляди та секретаря благодійного фонду «Кобзар» Валентини Деркач. Найбільше усіх вразив виступ, а він був емоційним та щирим, учителя української мови та літератури Оксани Скиби. Передаю його дослівно: «Ви знаєте дорогі присутні, коли я прийшла сьогодні після Богослужіння на цю площу і нарахувала тут 15 людей, мені опустилися руки. Спочатку думала, що не буду брати цього слова, бо напевно, людям не треба чути те, що ми будемо казати. Але згадалась мені, вже покійна нині, Ірина Іванівна Марич, яка жодного такого заходу не пропускала і, бідна, не дожила до того, щоб стояти тут біля того постаменту Тарасові. Тому з деякими своїми міркуваннями, навіть з тією горсточкою людей, хочу поділитися.

Маємо неоціненний дар від Бога, що приблизно 150 років тому Росія повернула нам Тараса. Така сама доля чекала і Василя Стуса, трохи пізніше вже 80-тих, Довженка, але до сьогоднішнього дня ми не можемо допроситися, щоб з московського цвинтаря Новодівичого його нам повернули. Якби там не було, Україна відома усьому світу завдяки двом речам. Колись був такий епізод у моїй біографії, що я мала можливість відвідати США. Я собі пригадую, коли, проходячи митний контроль, а це були 80-ті роки, коли ще був розквіт того комуністичного розгулу,  митник, який звіряв мої документи, знизав плечима: Україна — що то таке, де то є? А поруч з ним був його товариш, який такою ламаною російською мовою намагався втокмачити і перепитати мене – Шевченко і Чорнобиль? Це два слова, які вивели Україну на світову арену. Нас асоціюють по Шевченку. Він прославив нашу націю. До цього часу всі ми були росіянами, і ніхто про Україну мови не мав. За тих 150 років, відколи Шевченка привезли на Канівську Тарасову Чернечу гору, українську мову різними декретами, постановами, різними заборонами, я це вичитала в історичній книжці академіка Колоненка, забороняли 174 рази. Ніколи нікому не прийшло би в голову заборонити німцям розмовляти німецькою, французам французькою. А ми чомусь на Україні,  скоро буде 25 років — срібний ювілей незалежності України, а ми і далі відстоюємо ті Тарасові позиції. Ви знаєте, якби не Шевченко, тієї української мови хто-зна чи ми би зараз мали, і чи ми б стояли тут не такою жменькою на цій площі.  Тому що вчимо у 9 класі дітей, що основоположником української мови був Тарас Шевченко, і він там її зберіг.

Мало взяти, одягнути вишиванку і мало вивчити слова Гімну. Напевно, на такому конкретному випадку, який сьогодні зібрав нас, і можна сказати, чи даремно прожив Шевченко тих 47 років, і чи даремно творив та мріяв. Чи нам то треба, що він для нас зробив? Ми 10 років не можемо відстояти пам’ятник Шевченка на нашій українській землі. Ми відстоюємо не Пушкіна, слава йому на російській землі, не Міцкевича, слава йому на польській. Ми стоїмо на одній з найбільших і найкращих площ Європи, а вона схожа на катакомби. Матір Божа дивиться на усе це безчинство. Перед тим, як вийти сюди на  розмову, я спитала пана Михайла, що каже міська рада про побудову пам’ятника. А може люди не хочуть, може треба провести референдум і почути їхня думку. Можливо, більшість проти. Але, якщо ні, то у чому річ? Немає коштів, це, як кажуть мені діти – відмазка. Я думаю, громада би долучилася, і ще кожен тих 5 гривень дав. Але справді, щоб ті кошти пішли за призначенням. А не так, як колись ми збирали на пам’ятник Богдану Хмельницькому. Цікаво, де ті кошти наші пішли і де той гетьман Запорізької Січі стоїть?  То хотілося б, щоб з Шевченком було не так. Щоб не причина була в тому, що зараз війна. В тому, що немає Шевченка на жовківській площі, винен не Путін, і не «Гради», і не російська політика. В тому винні самі ми. Каже пан Михайло, відповіли йому, що наш постамент не буде вписуватися в імідж старовинного міста. Та той імідж був такий завжди, тут були церкви і ратуша, але це не заважало стояти Леніну. Я не можу зрозуміти те, що на площі стоїть стовп ганьби. Я не архітектор, але мені здається, що кожен монумент, який є побудований, має нести в собі якусь естетику. Щоб змусити людину зупинитися, роздумати над чимось. Можливо, і цьому монументу і там місце, але мала б бути хоч якась табличка. Але на ньому кришать хліб і по ньому скачуть дітки, а ще фільмуються. І то так має бути, і це дуже личить старовинній Жовкві… А Шевченку місця нема. Ви знаєте, я думала, що скажу, коли вийшла з Богослужіння, а половину моїх думок сказав о. Климентій на проповіді. Оті ларки пивні вписуються в архітектуру Жовкви. Коли я ввечері йду часом після додаткових уроків, то тут сидить купа нетверезих людей, мені страшно слухати, що вони говорять, а дітки це потім повторюють. Ні кінця, ні краю цьому нема. Я розумію, що ці ларки сплачують якийсь процент у бюджет міської ради, і ці гроші нам не завадять. Але, пробачте мені, людина, яка схоче випити пива і буде знати, що той ларьок стоїть десь на городах під Сопошином, вона і туди піде.  То чому не можна ці ларки звідти прибрати і поставити Шевченка? Ви знаєте, я сама за пана мера голосувала два рази, шкода, що його немає. Я не хочу його образити, але ми сім’я жовківська, ми громада, а він наш керівник. Чому ми на 25 році незалежності маємо стояти біля такої благенької плити. Знаєте, я буду молитися і сподіватися, що ми таки доживемо до тих часів, коли в березневі та травневі дні я прийду з вашими дітками, щоб провести урок не у звичайному класі, а тут, біля пам’ятника Шевченку. І розкажу їм, як ми боролися за цей пам’ятник, за те, щоб Шевченко тут стояв. Дай Боже, нам мудрості, миру над нашим українським небом, щоб ми мали здоров’я, силу, єдність. І дай, Боже, нам виважених рішень. І щоб справді нас наша влада почула».

Зоряна ГУМНИЦЬКА.