Головна Особистості Героїчно загинув Жовківчанин Володимир Попович в зоні АТО

Героїчно загинув Жовківчанин Володимир Попович в зоні АТО

326
0

Він віддав своє життя за Батьківщину

Події на сході України вже давно вийшли за межі антитерористичної операції. Залишилась хіба що початкова назва. Насправді там іде повномасштабна неоголошена війна. Із застосуванням найновішої зброї, яку так безперервно поставляє Путін із Росії своїм поплічникам. Для того, аби вбивати тих, кого ще недавно називав братами. Цинічно, підло, холоднокровно, задовольняючи свої шовіністично-імперські амбіції. Втративши честь і гідність в очах світової спільноти.

 І вони гинуть, наші співвітчизники. Почасти від того, що не мають необхідного спорядження, належного воєнно-технічного забезпечення. Та, попри те, стійко стоять на своїх рубежах, із честю виконують свій військовий обов’язок, захищаючи рідну землю і свій народ. Поклавши на вівтар свободи і незалежності здоров’я та життя.

Сльози накочуються на очі від туги за загиблими з усієї України, про яких чи не щодня сповіщають радіо та телебачення. Ми сумуємо і несемо жалобу за непоправними втратами. Та минулого тижня Жовківщину сколихнула звістка, яка озвалася найближчим болем у серці — болем за земляка, за жовківчанина. Гіркий присмак втрати прилетів із зони найзапекліших сутичок АТО — з-під Зеленопілля на Луганщині. Там поклав свою буйну голову грядівець Володимир Попович. Разом із тими 23-ма бойовими побратимами з 24-ї окремої механізованої бригади з Яворова, розстріляними уночі 11 липня зенітно-ракетною установкою "Град".

Ми не хотіли в це вірити, свідомість відмовлялася сприймати страшну правду. Але… Смерть, як результат жорстоких реалій, дісталася жовківчанських теренів…

Ця липнева субота була по-літньому спекотно-сонячною. Хтось гуляв весілля, у когось — у розпалі жнивна пора, а грядівці проводжали в останню путь односельчанина-героя, справжнього патріота своєї країни Володимира Поповича. Та не самі. Останні почесті і пошанування загиблому приїхали віддати краяни з усього району. Квіти та вінки, останню молитву принесли очільники районної ради та адміністрації, представники військового керівництва Збройних Сил України і райвійськкомату, голови місцевих рад Жовківщини, депутати обласної і районної рад, небайдужі свідомі громадяни з усієї Жовківщи-ни. А церемонію поховання загиблого солдата взяли на себе  священики місцевої та сусідніх парафій на чолі зі синкелом Сокальсько-Жовківської єпархії отцем Михайлом Ткачівим, курсанти Львівської Академії Сухопутних військ та військовий оркестр.

Урочисто, велично і зворушливо, під звуки тужливих оркестрових мелодій рухалася велелюдна траурна процесія сільською вулицею. Тією, якою бігав у дитинстві босоногий Володя, якою, можливо, проводжав такими ж теплими літніми вечорами своє перше кохання, якою простував до Народного дому на танці.

"Володя не був зразковим учнем, але запам’ятався доброю, послушною, чемною дитиною. І виконавчою. Що його виділяло серед інших — це малослівність, за нього говорили його справи та допомога матері, якій було нелегко виховувати шестеро дітей", — ділиться спогадами класний керівник Ярослава Борис (Гриник).

Втім багатослівними були священики, коли труну встановили на площі біля Народного дому. Патріотичним пафосом, скорботою за втраченим життям звучали вони так, що мимоволі викликали сльози, які котилися по щоках присутніх: "Коли співаємо пісню "Плачу і ридаю" — роздумуємо про смерть. Церква сьогодні молиться і сумує за тими, хто віддає своє життя за народ, за своїх батьків та родичів, за свою землю. Найбільша жертва — це жертва за когось. Прикладом такої жертви є цей парубок, який, не роздумуючи, полишив усе і став на захист своєї країни", — сказав, зокрема, о. Михайло Ткачів.

Слова прощання належали місцевому настоятелю о. Михайлові Підлипному. Звісно, найважчі хвилини переживали в цей час батько, сестри Тетяна, Ольга та Надія, брат Богдан та вся родина. "Бо не встане Володимир вже у ряди живих, не поповнить лави захисників. Він зробив усе, що міг. На його місце мусять стати десятки інших. Бо страшний і підступний ворог зазіхає на нашу землю", — роздумував священик…

І знову зазвучала сумна мелодія, шлях повів процесію вгору, до церкви. Крутою, останньою дорогою. І вдарили дзвони. Голосно, на всю Жовківщину, сповіщаючи про героя зі села Гряди. А потім, знову вгору, понесли Володю на кладовище, до місця вічного спочинку.

Наче слова заповіту, наче вічний поклик, полум’яним епогеєм звучали останні слова о. Євгена: "Ворог думає, що нас зламає; нашу націю, нашу державу. Ні! Ми Україну не віддамо нікому. Ми будемо бідувати, будемо їсти черствий хліб та питимем одну воду, але Україну не віддамо нікому.

Смерть нашого земляка для нас — носіння великого патріотизму, вона недаремна. Ми маємо присягнути, що волю і свободу, яку відстоював Володимир, ми не зрадимо, що, як він, служитимем вірно нашій неньці-Україні.

Кожен, хто пожертвував свій час, цю молитву — він пожертвував за спокій убієнного, за щасливу долю нашої української землі. Слава Україні! Героям слава!".

Голосна болюча автоматна сальва сколихнула грядівський простір, востаннє сповіщаючи про земний подвиг Володимира Поповича, вірного захисника Вітчизни. Ми пам’ятатимем про тебе, Володю, ти залишишся назавше у наших серцях!

Ярослав ГЛУТКОВСЬКИЙ,

Зоряна ГУМНИЦЬКА,

Євген ВЕГЕРА.