Головна Особистості Пророчі слова Євгена Сверстюка

Пророчі слова Євгена Сверстюка

171
0

Якось потрапила мені до рук збірка статей, есе відомого українського письменника, філософа, дисидента Євгена Сверстюка (1928-2014 рр.) – “На землі, благословенній апостолом”, яка датується 1990-тим роком видання. Публіцистичні твори, вміщені у ній, були написані відразу після святкування 1000-ліття Хрещення Русі. Що цікаво: Євген Сверстюк — вірний УАПЦ, книга вийшла друком тоді в закордонному українському греко-католицькому видавництві “Свічадо” (Рим-Люблін), а її редактор — греко-католицький священик о. Іван Дацько. Це прояв того екуменізму, української єдності і взаємоповаги, до чого закликав у своєму Заповіті Патріарх Йосип Сліпий.

Окремі думки, щодо Російської Православної Церкви, висловлені Євгеном Сверстюком ще у 1988-1989 роках, актуальні і тепер. Негативні процеси в лоні РПЦ тільки поглибилися, вчинки (інколи антигуманні, антиморальні, нелюдські) окремих представників, якщо не більшості, російського духовенства стали неприхованими, зухвалими, відверто виразнішими, скажімо, благословляти загарбницьку війну проти України, що аж бере сумнів: чи можуть вони називатися духовними отцями?

Євген Сверстюк прозірливо, геніально спрогнозував розвиток подій. Дозволю собі кілька цитат без коментарів, бо і так все сказано.

“Російська православна церква, здавалося б, організаційно об'єднана і матеріально забезпечена… Але це не вогнище віри і високого духу.  В дозволених рамках вона не може розвиватись ні інтенсивно, ні екстенсивно. Вона живе старим реквізитом. Життя її не сміє виділятись так, щоб бути привабливим і помітним вогнищем у нинішньому світі. Досить того, що вона не може виконувати своєї елементарної місії — дати релігійне виховання дітям і молоді…”.

“Треба було в день святкування тисячоліття на Володимирській гірці подивитися на обличчя священиків, яким випало раз на віку усім зібратись у Києві на свято, визнане державою і навіть висвітлене у пресі… Треба було подивитися на відправу просто неба у цій нефункціональній частині Києво-Печерської Лаври, яку “милостливо” повернули церкві”.

“Особливим явищем стихії українського духовного життя є відоме з глибини віків тяжіння до своєї народної церкви. І в козацькі часи, і в наш час такі спонтанні форми богослужіння творяться в селах і містах України, бо мусить же знаходити свій вияв та національна сила, що таїться в тисячах і тисячах живих людей. Приписи руської православної церкви виконуються формально, бо священик і диякон, і церковний хор живуть у руслі української традиції і по-справжньому оживають тоді, коли розмовляють своєю мовою. Це готова основа Української автокефальної церкви. Вона корелює з загальним станом національної свідомості, прихованої на глибині. Ця церква заборонена ще від часу судилищ 1930 року, а природне прагнення народної душі до вислову в питомій мові натрапляє на силу державного апарату”.

“Однак справа не лише в мові — мова є голосом нації — індивідуальності, якій Провидіння дало землю під небом, характер і свобіну волю творити своє життя, а не ламати чуже життя. Гіркий урок на всі віки мала б винести зі свого політичного краху російська православна церква. Вона довгі віки була, здавалося б, і сіячем Слова Божого, і одночасно політично заангажованим співучасником злочинів Російської імперії, її грубих завоювань, стандартизації і приглушення всіляких джерел народного життя”.

Тарас ЛЕХМАН.