Головна Особистості З цією дивовижною жінкою мені пощастило зустрітись зовсім випадково

З цією дивовижною жінкою мені пощастило зустрітись зовсім випадково

211
0

Приїхала якось до Смерекова готувати матеріал для газети, зайшла у сільраду, де мене й колишнього голову привітно стріли усміхнені жіночки та дівчата. Богдан Володимирович жартував, що привіз гостей з району лякати «своїх». «А підітьно до Світлани, — сміялися дівчата, — вона у нас бойова, нічого не боїться. В АТО добровольцем збирається…».

Мене дуже зацікавила ця жінка й одразу закортіло з нею познайомитись. Миловидна дівчина провела до старенької хатини, де функціонувала сільська бібліотека.

У зовсім невеликій кімнатці за столом сиділа жіночка та записувала у формуляр книгу дівчинці-школярці (що на світлині). По обидва боки столу — полиці з оформленими виставками. Про Україну. Поруч – прапор України.

Привітались, познайомились. Світлана Анатоліївна Клочко тут, у цій маленькій сільській бібліотечці, – уже три десятки років. Майже третина століття! Ціле покоління виросло за її господарювання у тій хаті-читальні. Так, саме господарювання, бо, крім культосвітньої роботи, провадить у бібліотеці ще й господарську діяльність – сама прибирає і палить у печі в холодну пору.

Натхненно розповідає про своїх читачів. Видно, що любить їх усіх та охоча кожному догодити. Захоплено перелічує, що з періодики найбільше цікавить односельчан: журнали «Дім, сад, город» та «Життя та жінка», районка, газети «Добрий лікар», «Добре здоров’я», «Ваш домашній адвокат» та  «Добра кухня».

— Я дуже тішуся, що з бібліотекою тісно співпрацює наша  школа, — з гордістю говорить про місцевих освітян та їхніх вихованців Світлана Анатоліївна. – Добрими нашими друзями є теперішні другокласники та їхній наставник Марія Лень. Посправжньому вчить дітей любити книгу і вчитель зарубіжної літератури Ірина Тимчишин. Най-активнішими читачами є Софія Білоус, Юлія Овчар, Софія Стахів, Вікторія Мартин, Софія Герелей.

Частими відвідувачами  є і наші студенти – історики, філологи, культурологи.

Щоразу приємно спілкуватися з поважними любителями друкованого слова – Орисею Джурик, Оксаною Сидор, Іриною Демчишин, Оксаною Дячик, Ігорем Старком, Володимиром Приймою. Вони такі цікаві співрозмовники! Я завше чекаю нових замовлень, спішу до районної бібліотеки, аби вчасно привезти читачеві книгу, бо це очікування – як спрага…

Ми ще багато розмовляли про бібліотечні справи, про брак літератури дитячого фонду, сучасних українських бестселерів… Я слухала цю жінку і у кожному її слові чула натхнення, а її очі світились оптимізмом.  Лиш коли заговорили про війну на Сході – помітила  сум та приховану сльозу. А ще запитала, чи справді вона хотіла йти у добровольці. Знітилась, але зізналась. Каже, що син, а він — військовий, розповідав, що при одному з батальйонів вчать медичної справи добровольців-матерів, що приїхали таким чином підтримати своїх синів, що зараз на передовій. От туди й хотіла їхати. Та відмовляють читачі. Кажуть: а хто ж буде на вашому місці? Одна поважна односельчанка так і сказала: «Світлано, та твоя ж зброя – то слово!».

І воно таки так. Бо така, як ця жінка, може, мабуть, зробити тут, у тилу, більше,  як поганий солдат у строю.  Якби ж то кожен із нас – від президента і до двірника – робив усе по совісті і для людей, то не було б зараз тієї жахливої, нікому не потрібної війни, не було б екоцидів, корупції, насильства та безкарності…

Надія Байбула.