Невеличка Погариська початкова школа – усього дві класні кімнати – стоїть посеред села біля церкви уже більше століття. ЇЇ збудували ще далекого 1911 року, проте ні час, ні війни, ні плин історії не стерли сільську святиню знань з лиця землі. На щастя, вона й зараз щодня гостинно відкриває двері для місцевої малечі.
Майже півстоліття завідувачем школи працювала Марія Михайлівна Кантор. Веселу життєрадісну юнку після Самбірського педагогічного училища у 1963 році скерували у Погарисько. Поселили її ще й з колегою у манюсінькій кімнатці у самому таки приміщенні школи. І так, з острахом та непевністю, почала свою трудову діяльність молода вчителька у невеличкому селі, віддаленому від цивілізації.
Доля приберегла для молодої жінки не одне важке випробування. Трагічний випадок забрав молодого чоловіка, залишилася вдвох з малою донечкою. Але віра у краще, сподівання, що все у житті зміниться, й неабияка працелюбність допомагали жити далі, долати перепони долі, а, головне, виховувати юне покоління, передавати учням свій життєвий досвід, свої уміння й навики.
Багатющий доробок, втілений у сценаріях, дописах, конспектах й учительських плануваннях уроків, зібраний у папки, аби у будь-який час стати в нагоді молодим педагогам. Марія Михайлівна охоче й радо допомагає своїм колегам – колишнім ученицям, що зараз викладають у школі. Вчителі часто приходять до тієї маленької кімнатки, де й зараз мешкає їхня наставниця, друг і просто добра порадниця, адже уже другий рік, як Марія Михайлівна – на заслуженому відпочинку.
Проте, як і колись, жодне свято чи подія у селі не проходять без участі колишньої директора школи. Завжди активна і творча, вона постійно включається у життя села, подає приклад молоді та заохочує старше покоління.
Життєвої сили додають спілкування й зустрічі з донькою, що живе у Львові й працює у міській раді.
Напередодні Дня вчителя хочемо привітати Марію Михайлівну й усіх педагогів з професійним святом, адже вчитель – це на усе життя. Він, як казав Костянтин Ушинський, незмінно назавжди залишиться «живим, діяльним членом великого організму, який бореться з неуцтвом та пороками людства, посередником між усім, що було благородного й високого в минулій історії людей, і поколінням новим, охоронцем святих заповітів людей, які боролися за істину і за благо. Він почуває себе живою ланкою між минулим і прийдешнім, могутнім ратоборцем істини й добра, і усвідомлює, що його справа, скромна зовні,— одна з найвизначніших справ в історії, що на цій справі грунтуються царства і нею живуть цілі покоління».
Надія Байбула.
