Ролі, ролі — у кіно, в театрі та телепроектах… У кожній Богдан Ступка неперевершений, щирий, переконливий. У переліку ролей багато історичних постатей: гетьман Іван Брюховецький в “Чорній раді”, гетьман Іван Мазепа в “Молитві за гетьмана Мазепу”, Богдан Хмельницький у “Вогнем і мечем”. Він зіграв Чінгісхана в “Таємниці Чінгісхана”, Олександра Керенського в “Червоних дзвонах”, Остапа Вишню в картині “Із життя Остапа Вишні”, Тараса Бульбу в однойменній історичній стрічці… Він ніколи не приховував свого щирого українства. “Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії мають збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому”, — казав він.
У 2011 році Богдану Ступці присвоїли звання Героя України
Богдан Ступка народився 27 серпня 1941 року в місті-фортеці з Магдебурським правом — Куликові, неподалік від Львова. До сцени Богдана привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка – головним концертмейстром. Тож дитинство Богдана Ступки минуло за лаштунками. До Львова разом із батьками майбутній актор переїхав у 1948 році, коли стабілізувалася повоєнна ситуація. Згодом закінчив акторську студію при Львівському академічному драмтеатрі ім. М. Заньковецької і виступав на сцені театру аж до 1978 року. В цьому ж році Богдан Сильвестрович почав співпрацювати з Київським академічним драматичним театром імені І. Франка. Паралельно він отримав спеціальність «театрознавець» у Київському театральному інституті імені І. Карпенка-Карого.
Людина зі словника
У словнику американської кіноакадемії, куди ввійшли кращі актори і режисери століття, представлено двоє українців – Олександр Довженко і Богдан Ступка.
Богдан Ступка — актор планетарного, космічного порядку.
Акуро Куросава, переглянувши на кінофестивалі в Москві «Білого птаха з чорною ознакою», сказав про Ступку-Ореста: «Фільм, де грає такий актор, не може поїхати без золота». А це була всього перша кінороль Богдана Ступки.
дитячі роки Богдан ріс за кулісами Львівського оперного театру і згодом жартував на цю тему: «Кого Лемішев гладив по голівці? А Козловський Іван Семенович?» У дитинстві, розказував Богдан Сильвестрович, він любив цукерки-подушечки, ліпив із пластиліну героїв оперних спектаклів і, будучи обпаленим війною, відчував тривож-ність за життя. Це відчуття залишилось із ним назавжди.
Правда, сказавши про це, Богдан Ступка, входив у жарт, і додавав, що ще боїться «темноти, висоти, води, гусей і собак». А говорив – правду.
Він завжди був Богданом Ступкою – яскравою особистістю з не-підробним особистим досвідом. Він був пронизаний життям і пам’яттю, і в цьому була його сила. «Я ж не із барокамери Майкла Джексона вийшов». Нагадував: «Мене в країні пізнали, коли я зіграв “лісного брата” — воїна УПА. За цими словами завжди стояли конкретні знання.
Його домом був театр! Ступка його знав і відчував усією душею. Він любив акторські міфи і байки, соковито їх показував.
Із захопленням розповідав про мініатюрне полотно Делакруа, що його бачив у Національному музеї Каїра, — портреті Мазепи.
Ступка визнавав за театром таїну, але неправдивого «туману» не терпів. І часом, здорово це формулював: “Розумієш, якщо зміст акторського образу в одному випадку неясний, а в другому – важковиражуваний – це різні речі. Критик зобов’язаний розуміти важковиражуване, не пришивати мистецтву «ґудзики» — в жодному випадку.
Як твориться театр? – запитував критик. «Зовсім просто, — відповідав Богдан Ступка, — шляхом виключення з нього всього, що в це поняття не входить». Будучи міністром культури, сказав: «Цінності культури у світі самоокупності не можуть вижити. Держава повинна їх захистити». І тут же ж поспішав до прем’єр-міністра здобувати кошти на бібліотеки, театри. Роль міністра культури він грав так само переконливо, як і Тев’є-Тевеля.
Для гостей театру імені І. Франка, Богдан Сильвестрович любив розказувати, а якщо просили, то і показувати – джерело, що б’є під сценою. Дійсно, справжнє диво!
У жодному театрі світу такого нема! Ступка неймовірно радів і тут же починав обґрунтовувати особливість франківської сценічної аури, що живиться джерелом. Це знак, переконливо наполягав він. Знак прихильності вищих сил до нашого театру. І додавав: «Чому актори із інших театрів таки люблять грати на сцені театру ім. Ів.Франка? Вони відчувають цю благодать. Ми їм в цьому не відмовляємо». І очі Богдана Ступки сяяли невимовним світлом. Він був віруючим.
Воїн блиску. Лицар слави
Кращі, писав один із театрознавців, не поняття оцінки, а розряд людей за сутністю душі. Жити без піднесеності душевної Богдан Сильвестрович просто не міг.
Якось у зимову пору насипало снігу стільки, що й до театру не підійти, а тут вечірній спектакль, і глядачам прийшлося б під’їжджати на санках. І ось публіка підходить до театру і бачить, як Богдан Ступка, ще один народний артист і заступник директора орудують із самовідданістю лопатами. Він не міг допустити, щоб його театр проявив неповагу до глядача, а виховувати персонал поважав справою запізнілою. Проте урок подав.
Він сповідував людське: все прекрасне – серйозне! Його головні теми були не до підняття і недосяжні для середніх душ.
Зазвичай в «Дяді Вані» Ф. Достоєвського грають тему загубленого таланту. Це нескладно, тому що це близьке і доступне для розуміння. Проте Ступка грав інше – трагедію відсутності таланту, а це важче у стократ. Його Войницький не міг осягнути, не міг змиритись із запитанням – чому Всевишній ним так і не скористався? І це викликало нервове потрясіння… Талановиту людину, що гине від вульгарності, любити легко. Та спробуйте любити сірість, ось де квінтесенція і висота гуманізму!
Або, ось — Тарас Бульба. У Ступки ж усі акторські «прибудови» були від себе, з життя. Ви можете собі уявити, що вбиваєте свого сина? Це не література – прокляття!
Бульба — титан у служінні вірі, Батьківщині, козацькому товариству, проте вбити треба рідного сина! Куля вистрелена в Андрія із зброї Бульби, йому ж і в серце входить! Хіба це можна зіграти?
Ступка грав, розпалюючи серце, не щадячи себе. «У нього в очах – цунамі», — сказав вражено після роботи з Богданом Сильвестровичем режисер Т. Кеосаян. А в актора лиш єдиним «спецефектом» є своє ж обличчя, осяяне світлом внутрішнього «атомного реактора». І він завжди на грані, як четвертий, чорнобильський. Зава-нтажуєш стержні глибше допустимого – отримуєш ядерну реакцію. Некеровану, смертоносну. Але тільки так і буває у великих акторів.
Воїн блиску. Лицар слави.
Кращі, писав один із театрозна-вців, не поняття оцінки, а розряд людей за сутністю душі. Жити без піднесеності душевної Богдан Сильвестрович просто не міг.
Якось в зимову пору насипало снігу стільки, що й до театру не підійти, а тут вечірній спектакль, і глядачам прийшлося б під’їжджати на санках. І ось публіка підходить до театру і бачить, як Богдан Ступка, ще один народний артист і заступник директора орудують із самовідданістю лопатами. Він не міг допустити, щоб його театр проявив неповагу до глядача, а виховувати персонал вважав справою запізнілою. Проте урок подав.
Він сповідував людське: все прекрасне – серйозне! Його головні теми були не до підняття і недосяжні для середніх душ.
Зазвичай в «Дяді Вані» Ф. Достоєвського грають тему загубленого таланту. Це нескладно, тому що це близьке і доступне до розуміння. Проте Ступка грав інше – трагедію відсутності таланту, а це важче у стократ. Його Войницький не міг осягнути, не міг змиритись з запитанням – чому Всевишній ним так і не скористався? І це викликало нервове потрясіння… Талановиту людину, що гине від вульгарності, любити легко. Та спробуйте любити сірість, ось де квінтесенція і висота гуманізму!
Або ось Тарас Бульба, у Ступки ж всі акторські «прибудови» були від себе, з життя. Ви можете собі уявити, що вбиваєте свого сина? Це не література – прокляття!
Бульба — титан в служінні вірі, Батьківщині, козацькому товариству, проте вбити треба рідного сина! Куля, вистрелена в Андрія зі зброї Бульби, йому ж і в серце входить! Хіба це можна зіграти?
Ступка грав, розпалюючи серце, не щадячи себе. «У нього в очах – цунамі», — сказав вражено після роботи з Богданом Сильвестровичем режисер Т. Кеосаян. А в актора лиш єдиним «спецефектом» є своє ж обличчя, осяяне світлом внутрішнього «атомного реактора». І він завжди на грані, як четвертий, чорнобильський. Завантажуєш стержні глибше допустимого – отримуєш ядерну реакцію. Некеровану, смертоносну. Але тільки так і буває у великих акторів
Театр на сльозі
Наталія Лотоцька порадила прийти Богдану Ступці в студію Львівського театру ім. М. Заньковецької, а вступив, зігравши перед учнем Леся Курбаса Борисом Тягно етюд, в котрому зумів заплакати. «Ця сльоза дала мені путівку на сцену»,— підкреслював Богдан Сильвестрович, враховуючи завжди стривоженість психічного акторського апарату справою найважливішою.
Згодом він повторить цей хід в кінопробах фільму режисера Сергія Бондарчука. Сергій Федорович, побачивши на моніторі сльозу, що стікала по щоці актора в момент виступу його героя в державній думі, і сам залився сльозами співчуття. Ступка ніколи не робив цього на холодній майстерності, гру без глибокого внутрішнього почуття він вважав профанацією і пеленгував її у партнерів безпомилково. “В таких випадках я дограю за них”, — не приховував він — “незмінно вважаю, що не додавати глядачу в температурі внутрішнього горіння для мистецтва — пагубно”. Сам же грав на розрив аорти. “Переображення — мука”, якось вирвалось у Ступки, проте він всім єством розумів, що це ціна за право сповіді “Творіння перед Творцем”, дано великому актору, і не нарікав, а підносився до висоти.
В останні роки Богдан Ступка признавався, що все більше цінить у театрі тишу, розуміння, мріяв про роль без слів. “Все уже сказано”. Про цей поворот йому сказала мама. “Ти вже багато знаєш, багато виразив. Тепер тобі потрібно обсервувати”. Йому явно подобалась мамина рада, і він відшукував п’єсу з такою роллю. Найбільш близько Богдан Сильвестрович підходив, продумуючи образ Фірса з “Вишневого саду” А. Чехова. Грати збирався українською мовою в іномовному середовищі. Бажав навіть, щоб спектакль називати “Фірс та інші”, і щоб його Фірс весь час мовчки був на сцені.
Сучасне суспільство підійшло до цього, що визначають із сонму акторів тих, хто виразив на екрані та сцені духовне світло свого народу. Вдячно вміщають їх в пантеони. В національному акторському пантеоні України тепер їх троє — Йосиф Гірняк, Амвросій Бучма, Богдан Ступка.
Для “Відродження” підготувала
Зеновія Садовська.
