Після російської анексії Криму з півострова стали виїжджати переважно патріотичні активісти. А вже згодом, з активізацією московської влади на окупованій території — тікати довелося багатьом. Чимало кримчан були змушені полишити своє житло, аби не стати випадковою жертвою. Пропаганда російського миру, зомбування змушували налаштованих проукраїнських жителів виїжджати з рідних, нажитих роками домівок. У кого була можливість, вирушали до родичів і знайомих, рятуючи себе та свої сім’ї. Нині біженців з південних та східних областей можна знайти в усіх регіонах України.
Так, молода сім’я із Ялти змушена була залишити друзів, житло і родину і податися на Західну Україну. «Для моїх батьків і батьків мого чоловіка Росія – ілюзія Радянського Союзу, тому вони хочуть там жити», — розповіла кореспондентам Ольга Володимирівна.
Ольга та Дмитро Анісімови з чотирма малолітніми дітьми майже без копійки десять місяців тому приїхали до Львова, та замість жалітися, що немає роботи і грошей — почали експериментувати. Днями журналісти часопису вирішили поспілкуватися з пані Ольгою.
— Що Вас спонукало виїхати, покинути рідні місця?
— Там все зрозуміло. Окупація. Хто, як хоче може говорити, але як для мене, так і для мого чоловіка – це таки окупація. Ці умови, що створила Росія – ну, кому, як. Для нас вони нестерпні. Був великий тиск на дітей. У Криму я розмовляла лише російською. Це сюди я приїхала і почала розмовляти українською. Це протест. Мені так хочеться. Мені так добре.
На три чверті я українка. У мене бабуся родом зі Стрия. Але усе життя вона з дітьми прожила в Ялті. Я вже народилася в Ялті. Чоловік у мене етнічний росіянин. Взагалі, ми громадяни України. Але дуже сильна йшла пропаганда у школі. І оці прапори. А як навесні прийшла російська пропаганда, то дітям почали розказувати, яка чудова Москва, який прекрасний Путін. Хто не знає гімн Росії – той зрадник. І це почали нав’язувати дітям.
— Як ви опинилися у Львівській області?
— Думали, звичайно. Декілька місяців радились, куди ми поїдемо. Я взагалі хотіла хоча б у Херсон. Мені все одно було, лишень би це була Україна без окупації. І вирішили, якщо змінювати життя, то кардинально. Далі, думали, — Київ, бо там є багато друзів. Але дізнались: щоб дітей десь давати на якісь заняття чи до школи, у садочок — їх треба возити, і це трішки накладно. Я просто цього фізично не зможу. Тому вирішили шукати таке затишне місто, але, щоб була можливість для якогось навчання, якісь секції могли діти відвідувати. Тобто, ми не хотіли село, чи маленьке містечко, а хотіли місцевість затишну і з можливостями для дітей. Бо діти у мене займаються спортом. І щоб не втратити їх, нам необхідно було чимось зайняти. В Криму ми просто почали втрачати своїх дітей, втрачати контроль над ними. Вони вже повністю нас не чули, бо їм розповідали про класну Росію і фашистську Україну.
— Які були перші враження?
— Чудові. В’їжджаємо – Європа. Чудове місце. Найбільше вразили нас люди. Ваша доброзичливість. Відвертість. Бажання допомогти. І що найголовніше – хто чим може. Просто люди відгукнулись. Куди б ми не звертались – чи то в міську раду, чи в соціальний захист — усюди йшли нам назустріч. В Ялті, де б ми не заходили, куди б не зверталися, всюди – ти вже щось їм винен.
— Що Вас наштовхнуло на такий вид діяльності?
— Все сталося випадково. (Сміється – ред.). В Ялті я для дітей робила сирки в шоколаді і молоду моцареллу. Просто вирішила, якщо змінювати життя, то буду робити те, що люблю, що хочу. А ще чоловік наполягав, щоб це була своя справа. Єдине, що на свою справу завжди треба гроші. Дуже люблю готувати. Думала робити торти, випічку на замовлення. Проаналізувавши, зрозуміла, що у вас є багато тих, хто виготовляє торти. А у мене ще й немає досвіду. Розуміла, що можна навчитись в інтернеті, але часу зовсім не було. І ось сиділа, переглядала в інтернеті різні сайти, і кажу чоловікові: «А може сири?» А він: «Давай!». Я розпочала, а він долучився. Він ніколи не полюбляв кухню. А тут усе робить із задоволенням.
— Скільки часу ви вже на наших теренах?
— Рік буде у серпні. Батьки дали нам чотири місяці. Сказали змерзнете – повернетесь. А ми ні…
— Як сьогодні виглядає Ваш бізнес?
— Бізнес – це дуже сильно сказано. Я б так не казала. Це певний вид моєї діяльності. Зараз я стою на обліку в центрі зайнятості як майбутній підприємець з метою отримати одноразову допомогу на відкриття власної справи. І за деякий час ми плануємо відкрити приватне підприємство. На сьогоднішній день ми отримали грант від міжнародної організації з міграції на 2,5 тисячі доларів для купівлі обладнання. Тобто, ми одержимо це обладнання для створення мінісироварні в домашніх умовах. Але в планах у нас більш серйозна сироварня, тому ми знову подаватимемо заявку і уже двоє. Це більші кошти, десь 100 тис. на людину.
— Завдяки чому вдалося досягти такого результату?
— Є бажання, стимул. Розумієте, у мене четверо дітей: Михайлові – 13 років, Матвієві – 9, Максимові – 6 і Анастасії – 3. Нам говорили: «Куди ви їдете з такими маленькими дітьми? Там же фашисти». Ми розуміли, що таке можуть говорити тільки люди, які є неадекватними. Але, які ви фашисти? Адже не так давно ви приїжджали до нас відпочивати. На вас ми заробляли, і тут ви стали уже фашистами. Це просто смішно. Єдине, що у мене була одна думка, коли ми їхали сюди, це те, що ви будете думати — ось ми кримчани, зрадники. Але ні. Такого навіть близько не було. Всі дуже добре до нас поставилися. Щоправда, Схід не так ставиться. Схід розуміє, що ми втікали від війни. Але у нас був свідомий вибір. Ми сміливо могли там залишатись, у нас ніхто не стріляв. Житло ніхто не відбирав. У нас єдине, що йшла пропаганда. Зомбування. Я дуже люблю спілкуватись, а коли йде реальна ворожнеча — це витримати фізично не можливо.
— Чи скучаєте Ви за домівкою? Можливо хтось там залишився?
— Залишилися друзі та рідні. Їх усе влаштовує. Ми часто спіл-куємось. Їм там добре.
— Чи хотіли б Ви повернутися за сприятливих умов?
— Ні. Навіть, коли Крим повернеться в Україну – то ні. У нас настільки цікаве життя тут, плани. То навіщо нам повертатися і обмежувати себе і своїх дітей. Тут великі перспективи — навчання дітей за кордоном, і завдяки цим грантам є можливість відкрити якісну сироварню. А там навіть близько такого немає. Повертатись — це свідомо робити крок назад. Якщо ми прагнемо іти вперед, то який сенс спускатися вниз.
У гості поїхати — так я поїду. А вертатися – нізащо. Діти дуже просяться, щоб їх відвезти до бабусь на певний період. Але з певних причин ми це відтерміновуємо.
Довідка. Ольга Володимирівна – домогосподарка, а Дмитро Сергійович усе свідоме життя пропрацював на керівних посадах. Вони створили маленьку домашню сироварню на кухонці, де й розминутися важко. Там самотужки виробляють п’ять видів сирів – осетинський, молоду моцареллу, класичний, фету, адигейський. А сирки в шоколаді окремо. Їхніми клієнтами є люди, які піклуються про здорове харчування своїх дітей. Сировину закупляють у фермера пана Миколи Пилипця. 100 літрів щоденно. Завдяки своїй бабусі пані Оля зберегла традиції святкування Різдва, Пасхи, ходити до храму, брати участь у святих тайнах Покаяння та Пресвятої Євхаристії у своїй сім’ї. І цим вона пишається.
Зоряна ГУМНИЦЬКА, Наталія САЛАМАХА, Віталій СЛУКА.
