В молитві «Вірую» у словах «Чаю восресения мертвих…» сучасні перекладачі тлумачать слово «Чаю…» як «очікую».
Василь Кобилюх, «Праукраїна і санскрит» — с. 197
Кобилюх — наш санскритолог —
Шлях до правди всім відкрив.
Як досвідчений психолог —
Мудрість предків оновив.
Скарб безцінний передав,
Мов святий дороговказ.
Аби світ весь таки знав:
Дурилюдство — ницих сказ!
А дар Божий, що є в нас —
Гріх великий, як згубити.
І величне, без прикрас,
Мусим повсякчас творити.
Щоб хулителі Вкраїни
Душу гідну не вснітили —
Маєм вирватись з руїни
Й будемо достойно жили.
Тож, відновлюймо духовність
Й молитвами дух підкуймо!
Скрізь знівечмо марнословність
Та глумливе знівелюймо.
Визнаваймо й прославляймо
Воскресіння мертвих теж.
Людоньки! Та ж розум маймо —
«Хуцпа» згубна є! Егеж!
Бо навіщо те чекати,
Що ніколи не прийде?
Треба бздурні відкидати
Й мудрих — слава віднайде!
Гострімо розум!
Розминутись з розумом,
— то зрада,
Та його набути —
теж проблема.
І тому байдужим всім — порада:
Хай вас не хвилює ця дилема.
Розум не дарує завжди щастя!
І, бува, приводить до розпуки.
Хоч немало з ним
таки щось вдасться,
Але і штовхає нас на муки.
Дуже часто є тягар великий,
І ти зачахаєш від знемоги.
Не буває тільки-бо безликий,
Та не прагне, звісно, остороги.
Йде до свої долі — напролом,
Ще й багато може зруйнувати.
Теж бере сокиру, а чи лом,
Щоб себе й своє щось відстояти.
Він завжди, і правда — то рідня,
Що раює аж під небесами.
Й не бува ніколи розмазня
І тому звеличується нами!
Присвячую Сергію Піддубному!
Невтомному журналісту-досліднику та відкривачу, який у своїй книжці «Славетні предки українців» наводить переконливі аргументи, що «богами та пророками євреїв були предки українців». І спростовує, що не греки дали світові міти, героїв і науку. «Насправді вони нічого не мають до
них. То наша, українців, історія. То наша правда, слава і сила!».
Хто пізнає Правду Божу,
Той відкриє добра світ.
Подолає рать ворожу —
Людства здіснить-бо розквіт.
Ну, а ми, як Діти Божі —
Маєм душі відчиняти
І, щоб були Йому гожі,
Мудрістю все дивувати.
Тож доволі, рідні, спати —
Втілюймо Христа веління!
Нумо щастя засівати,
То заслужим на Спасіння.
Величаймо щиро Бога,
Бо він наш таки Пророк.
Й промайне життя дорога —
Через терні — до зірок!
Пора опам’ятатись!
Ми живем — майже в іншій державі,
Яка різко змінила свій курс.
Звироднілці, звичайно, в неславі,
Розтринькують гідний ресурс.
Наші владці усіх надурили —
Пхають вперто у вбивчий союз.
Де мотатимуть нелюди жили,
Та з дурнею змирятись — не мус!
Маєм щиро себе запитати,
Чи здолаєм зелену чуму?
І нарешті доконче пізнати:
Хто є хто? Й відповісти: чому?
Бо в злорадців «не є усі вдома».
Їм на гідність чужу наплювати!
Та політика, звісно, відома:
Бо прийшли, «як і всі» — грабувати!
Й розорити країну дощенту,
Аби більше на ноги не встала.
Ще й діждатись такого моменту,
Щоб сама себе, знай, доконала.
І немає на те оправдання,
Чи винні лихі «воріженьки».
Сталось так: бо нема і єднання,
Та забракло любові до Неньки.
Взомбували нас псевдовождята,
Проростивши у серці зневіру…
Й через те, що ми є байстручата,
Які споганили теж віру.
Ну, а де настає безпорадність,
І поглумлено, дійсно, святе –
Там суспільство
впадає у зрадність,
Та бездумно дурниці плете.
Тож, нарешті, проснімося, рідні,
Бо вже ворог кайдани готує.
Будем ниці і вбогі, та бідні,
Якщо ще раз пройдисвіт зґвалтує!
Ярослав ДОВГАНИК
