Весь вересень у серці лежав сніг,
Ревли вітри і грюкали морози.
Ти знаєш, важко заховатися від всіх,
І тяжко стримувать у горлі сльози.
Бува, ідеш, самотньо навкруги,
Лиш вересень шепоче листям клена…
А в тебе в серці випали сніги,
І ти плетешся жовта чи зелена.
Чи біла, наче в хаті та стіна,
Що стала вірним другом у морози.
Їх є чотири. Ти – стоїш одна.
Стоїш, а на душі заграли грози.
Через річку проклали моста,
Я стою на краю, в серцевині.
Піді мною – густа глибина,
Наді мною – ключі журавлині.
Один крок – упаду – і на дно,
І засмокчуть водневі простори.
Що було, не було – все одно,
Бо заглохли серцеві мотори.
Там піском затягне в глибину,
І застигне мій погляд навічно.
Я без тебе тихенько засну,
Не біда! Що без тебе – то звично.
Наді мною заграють зірки,
І купатимуть верби листочки.
І щороку у цвіті весни
Попливуть по воді пелюсточки.
І, як завжди, почнеться доба:
Встане сонце, літатимуть пташки.
Восени буде лити гроза
І засохнуть у полі ромашки.
Я стою на краю, в висоті.
На весь світ би кричала щосили!
Ось так сталося раптом в житті,
Що кохання мене покосило.
Юлія ПРОЦ.
